Ця книга не для тих, хто любить легкі добрі історії; у ній багато втрат і болю. Історія Лілі Оуенс починається влітку 1964-го року, коли їй виповнилося чотирнадцять років і її життя закрутилося зовсім по іншій орбіті. Коли їй було чотири, в результаті нещасного випадку вона застрелила маму. Все, що залишилося їй від матері, – бляшанка з фотокарткою, парою рукавичок і маленькою дерев’яною іконкою Марії, на звороті якої стояв напис «Тибурон, П. К.». Єдина ниточка, що вела до мами. Лілі мріє вирости і з’їздити в ті місця, де колись жила Дебора. А батька вона ненавидить. І, здається, він її теж. Не варто, мабуть, і говорити про те, як живеться дівчинці без матері, ще й з таким тягарем на душі. Лілі тримає її віра в те, що Дебора її ніколи б не покинула. Однак під час серйозної сварки з Ті Реєм (так вона називала батька), він викрикує страшні для дівчини слова: «Хочеш правду? Твоя мати втекла, покинувши тебе…».

Події розгортаються на тлі підписання президентом США Л. Джонсоном Акту про громадянські права, що мав покласти кінець будь-якій дискримінації. Єдина подруга дівчинки – темношкіра служниця Розалін, що зазнає цькувань від місцевих. Разом з нею Лілі втікає у Тибурон, де зупиняється у трьох сестер – теж темношкірих. Вони подарували «біженкам» не лише прихисток, а й родину.

Це історія про вміння пробачати – і, передусім, собі. А також про те, що дім не там, де народився й живеш, а там, де твої душа й серце. «Таємне життя бджіл» можна прочитати у мові оригіналу у відділі обслуговування документами іноземними мовами.

Юлія Мещерякова