Монографія Марії Іваницької пропонує ґрунтовний огляд історії українсько-німецького літературного перекладу від середини ХІХ століття до наших днів, побачений крізь призму «постаті перекладача». Це поняття дослідниця тлумачить максимально широко — в єдності його чи її «мовної особистости», перекладацької діяльности і розмаїтті соціяльних ролей. Іншим центральним поняттям дослідження є «літературний трансфер», пояснений як «репрезентація української культури та України в німецькомовних країнах». Тож наголос у дослідженні зроблено не так на сукупності перекладачів та їхніх перекладів, як на перекладацьких стратегіях і рецепції перекладу в «чужій» культурі (відгуки читачів, реакція літературних критиків і дослідників, подальше місце перекладеного твору в літературному каноні тощо).

У першому розділі дослідниця пояснює головні поняття, якими оперуватиме в монографії, описує структуру мовної особистости, фази літературного трансферу, апелюючи до дослідників із різних царин: від лінґвістики та літературознавства до історії, соціології та культурних студій. Окремі підрозділи присвячено проблемі «чужости» / «інакшости» в контексті перекладу й асиметрії німецько-українських літературних контактів (в історичному та сучасному зрізах).

Наступні три розділи окреслюють три етапи «трансферу української літератури до німецькомовного світу».

Розділ «Соціокультурні виміри діяльності перекладача української літератури на німецькомовних теренах» охоплює період від межі ХІХ–ХХ століть (з наголосом на австро-угорській Галичині та Буковині, що були «містком і місцем зустрічі української та німецької культур») і до 1960-х (тут дослідниця виокремлює ситуацію з перекладами української літератури у Східній Німеччині, що мала тісні контакти із СРСР).

Характеризуючи кожен період, Марія Іваницька подає біографічні довідки перекладачів; вказує тексти, а інколи час і місце публікації (часопис, видавництво тощо); деякі фраґменти перекладів стають об’єктами текстуального аналізу, а часом і компаративістичного зіставлення (якщо один і той же твір мав декілька німецьких перекладів). Окрім того, дослідниця щоразу намагається бодай стисло окреслити й ширшу перекладацьку мету і стратегію кожного з періодів. Приміром, на межі століть у Буковині українські твори німецькою нерідко перекладали українські літератори, які самі могли писати обома мовами й прагнули через переклад не лише популяризувати, але й «підняти на вищий рівень» українську культуру. Натомість для друку в НДР відбирали твори, які могли репрезентувати українську літературу як органічну частину «радянського культурного простору». Ба більше, німецькою їх часто перекладали з російських перекладів, і нерідко це робили росіяни. Саме тому спектр перекладених тоді творів був доволі специфічний і політично тенденційний, а в самих перекладах не бракує помилок, цензурних скорочень або переінакшень.

Третій розділ повністю присвячено Анні-Галі Горбач. Звертаючись до її біографії, Іваницька окремо пише про вплив чоловіка Олекси Горбача на становлення її «світоглядних, наукових і перекладацьких принципів». Унікальність цієї особи, на думку авторки, не лише в тому, що тривалий час вона «самостійно формувала західний сеґмент українсько-німецького перекладацького поля» (читай: була «голосом» усієї української літератури в Західній Німеччині), а й у тому, що «поєднала два періоди українсько-німецького літературного трансферу», прийшовши в переклад іще в повоєнні роки, залишалася «головним гравцем перекладацького поля» іще в перші п’ятнадцять років незалежности, коли сприяла зближенню українських та німецьких видавців, перекладачів і літераторів. Тут дослідниця аналізує фраґменти перекладів (Хвильового, Коцюбинського), а один із підрозділів присвячує зіставленню «мовних особистостей» Анни-Галі Горбач і Йони Ґрубера, аналізуючи їхні переклади новели «Intermezzo» й доповнюючи власні висновки «коментарями носія мови».

Нарешті, остання частина «Перекладач і міжлітературні контакти в новітню добу» охоплює період від початку незалежности до наших днів (хоч відчутне пожвавлення, завважує дослідниця, розпочалося вже після Помаранчевої революції). Окремий підрозділ присвячено «творчій лабораторії» австрійського перекладача, укладача декількох антологій української літератури, професора славістики Віденського університету Алоїза Вольдана. Іще один стосується рецепції перекладів сучасних українських творів у німецькомовній пресі і має красномовну назву «Образ України у дзеркалі літературних рецензій і “невидимість перекладача”».

Із-поміж перекладачів найновішого періоду дослідниця виокремлює також Забіне Штьор, яка стала «німецьким голосом» Юрія Андруховича, і Клавдію Дате, яка фігурує тут не лише як перекладачка Марії Матіос та низки інших українських сучасних авторів, але й як «культурна посередниця» і експертка з української літератури в німецькомовному просторі, одна зі співорганізаторів Спілки перекладачів української літератури «Трансліт». Марія Іваницька пише про поступову інституціоналізацію літературних узаємин у ХХІ столітті, згадує про найбільші літературні фестивалі, форуми й проєкти, пов’язані з перекладами українських творів, зокрема й видані антології та збірники; подає короткі біографічні довідки сучасних перекладачів української літератури.

Монографія вражає обсягом опрацьованої інформації. Це перше комплексне перекладознавче дослідження на цю тему. Не бракує їй і цікавих принагідних суджень (як-от про вплив редакторів на мову перекладачів чи вплив національних і етнокультурних стереотипів, з одного боку, на перекладацькі стратегії, а з другого — на читацьку рецепцію). Книжка цілком могла би зацікавити не лише літературо- чи перекладознавців, а й ширшу гуманітарну авдиторію, але для цього вона потребувала би доброго літературного редактора: надто вже відчутно в тексті вплив «традиційного» дисертаційного формату, а мову переобтяжено необґрунтовано складними словесними конструкціями.

Книга для філологів, перекладачів і перекладознавців, історіків, культурологів, студентів, науковців та усіх, хто цікавиться проблемами художнього перекладу та українсько-німецьких мовних взаємин.

Панчук Тетяна