Пархоменко Т. Календарні звичаї та обряди Рівненщини / Т. Пархоменко ; Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Управл. культ. Рівнен. облдержадмін., Рівнен. обл. краєзн. музей. – Рівне : О. Зень, 2008. – 200 с.
Усім, хто любить рідний край, його історію та національну культуру, а особливо тим мешканцям Рівненщини, які зберегли в усній народній традиції обрядові календарні пісні та усталені звичаї, що переносять нас у далекі часи автохтонних племен Погориння, присвячується ця збірка.

Тетяна Пархоменко

Тетяна Пархоменко – автор публікацій у таких часописах і серійних виданнях, як «Народознавчі Зошити», «Народна творчість та етнографія», «Етнокультурна спадщина Полісся» тощо. Тематика наукових зацікавлень дослідниці є досить широка і стосується вона переважно Поліського краю.
Обрядовий фольклор та етнографія особливої актуальності набувають на зламі епох, у період переоцінки етичних цінностей як окремої людини, так і всієї нації. Історія все більше стає соціально-орієнтованою, "повертається обличчям до людини", осмислює причини її радощів і смутку, повсякденні реалії життя, особливості здоров’я, гігієни, ставлення до дітей, шлюбу, сім’ї тощо. Осмислення змісту книги дає можливість глибше розкрити та зрозуміти світоглядні, моральні, релігійні, етичні, культурні цінності населення Рівненського краю. Автор зібрала матеріал, що переважно базується на спогадах безпосередніх учасників та свідків обрядів. Тетяна Пархоменко роботу підготувала на ґрунтовних, репрезентативних і достовірних першоджерелах, а також використала зібрані аматорами і професіоналами-етнологами матеріали.
У першій частині збірки викладено увесь цикл місцевих календарних звичаїв, обрядів і пов’язаних з ними вірувань, починаючи від Різдва і до Варвари. Авторські фотографії, вміщені у книзі, дають змогу повніше ознайомитись з світоглядними уявленнями та побутом мешканців Рівненщини.

Наприклад у святу Різдвяну ніч не можна не тільки позичати вогонь або гасити світло, але й не можна спати. Вважається, що той, хто проспить цю ніч, проспить і Царство Небесне. З появою на небі вечірньої зорі – провісниці народження Ісуса Христа – вдягнена у святковий одяг родина сідала до столу. Деякі гурти колядників вирізнялись особливими різдвяними атрибутами – дзвінком або Віфліємською зіркою. Звізда була зроблена таким чином, що могла обертатись навколо забитого в палицю цвяха. Нерідко в перший день Різдва колядників запрошували посидіти на порозі. Ще у першій половині ХХ століття перед святковою трапезою, на Новий рік, виконували очисні обряди: обсипали хату маком-«видюком», підпалювали волосся навхрест усім членам родини. Господар спочатку підпалював волосся жінці, пізніше – дітям. Виконання цих магічних дій мало захистити влітку від комарів. Вечір напередодні Нового року (або Різдва), як час найтіснішого взаємопроникнення двох світів – «свого» та «чужого», – використовували для пізнання майбутнього. Наприклад, дівчина мала обов’язково дотримуватися вимоги потайки вкрасти щіпку куті під час новорічної вечері, так само потайки заховати її під голову і в жодному разі ні з ким не розмовляти до самого ранку. Таким чином сподівалися побачити уві сні майбутнього чоловіка. На Щедрий вечір виконувалося ворожіння з дровами: дівчата вносили до хати оберемок полін і рахували, чи буде їхнє число парним. Якщо так, це означало, що в новому році дівчина зустріне нареченого – свою пару. За своє новорічне величання посівальники, як і щедрувальники, очікували на винагороду. Згідно з обрядовими текстами, ігнорування щедрувальників могло спричинити шкоду мешканцям оселі.
Описано у книзі і свято Стрітення, яке вважається одним із перших весняних свят і відзначається 15 лютого за новим стилем, коли, за народними уявленнями, зима зустрічається з літом. Поліщуки продовжують вірити, що запалена стрітенська свічка сприяє пробудженню природи, є оберегом від грому, вроків, всього «нечистого», допомагає позбутися хвороби та супроводжує людину в потойбічний світ. Для окремих районів Рівненщини типовими є благовіщенські приказки з проханням обміняти печиво з минулорічного борошна на зерно майбутнього врожаю.
Зацікавлений читач може прослідкувати зі сторінок книги за підготовкою до найважливішого річного свята – Воскресіння Христового (Пасхи) – яке починається ще за сорок днів до Великодня. Посвячена на Вербну неділю вербова гілка є провісником Великодня – свята оновлення природи, символу перемоги життя над смертю. Щоб захистити свій хлів від стихії, селяни тримали посвячену галузку під стріхою. На сьомому тижні Великоднього посту важливе значення надається обрядам Чистого четверга. Здавна в цей день білили та обмітали хату. Виконання останнього ритуалу мало захистити подвір’я і хату від вужів, плазунів, мишей, нечистої сили, а город – від бур’янів. У кожному селі Рівненщини традиційно до Великодня фарбують крашанки, а в окремих – розписують й писанки. Писанці приписувалася навіть магічна здатність гасити пожежу: її обносили навколо палаючого будинку, кидали в середину полум’я. Посвячене на Великдень яйце як символ життя, воскресіння природи є важливим атрибутом обряду христосування, а також першою стравою, якою розговляється родина. Після Пасхи поминали померлих. Ритуальне значення у зв’язку з поминанням мертвих мав звичай «катати» на могилах яйця та грати в «навбитки». Трійця, або Зелені свята, відзначаються на 50-й день після Пасхи, звідки ще одна його назва – П’ятидесятниця. У перший день Трійці в окремих селах виконувався обряд «Водіння Куста». Головною особою обряду є найгарніша, найпрацьовитіша дівчина-«Куст», яку дівчата – учасники гурту обирали з-поміж себе.
Для молодої аудиторії цікавими будуть детальні описи традицій святкування Івана Купала – давнього язичницького свята, яке відзначається в день літнього сонцестояння та співпадає з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Іоана. У деяких районах Рівненської області в купальську ніч шукали мурашине масло, зафіксовані також відомості про приготування каші з мурах.
Свято Спаса відзначається два рази на рік. Перший Спас (братів Макавеїв) святкують 14 серпня за новим стилем, Другий (Преображення Господнє) – 19 серпня. Найчастіше мед святили на Другого Спаса. Суворої заборони їсти яблука та груші до Другого Спаса дотримувалися жінки, що втратили дітей (нерідко такого табу притримуються й в наш час). Адже, за народними повір’ями, померлі діти, чиї батьки спробують яблуко до Спаса, не отримають його в цей день на небі.
Введення у храм Пресвятої Богородиці відзначається 4 грудня. Це свято, яким розпочинається зимовий цикл обрядовості, не випадково побутує приказка: «Введення прийде – свят наведе». День апостола Андрія Первозваного (13 грудня за новим стилем) відомий Андріївськими вечорницями. Вони відзначались особливою урочистістю та веселощами. Із принесених з собою продуктів дівчата готували обрядову вечерю: кашу, вареники, узвар, балабушки, калиту. На майбутнє заміжжя дівчата ворожили, застосовуючи елемент одягу заміжньої жінки, – хустки, що підкидали в ситі. Вважалось, чия хустка першою випаде з сита, та дівчина першою вийде заміж.
Свято великомучениці Варвари відзначається 17 грудня. За народним календарем воно вважається жіночим. У цей день заборонялося білити та прати. На Рівненщині обов’язковою обрядовою стравою цього дня і до сьогодні залишаються вареники. Згідно з місцевим звичаєм, у родинах пасічників кількість вареників відповідала кількості вуликів на пасіці. Маловідомим і малодослідженим є пов’язаний з цим святом звичай «ходити в цигани». Головних учасників обряду вирізняло вимащене сажею обличчя. Нерідко «цигани» розмовляли між собою незрозумілою мовою: «Джа, джа, джа, джа!». Вони вбиралися у, як правило, поганий одяг – довгі спідниці, великі хустки, що пов’язували через плече. Зазвичай, зайшовши до хати, «цигани» просили їжу, випрошували частину статку, крали погано покладені речі.
Друга частина збірки пропонує до уваги обрядово-музичні твори Рівненщини: у текстах пісень збережено діалектні особливості місцевого мовлення. Найкраще родинна пам’ять збереглась у колядках і щедрівках. Найчисленнішою групою є колядки та щедрівки, призначені господарю. В колядках для парубка значне місце займають лицарські мотиви, для дівчини – оспівується дівоча краса, працелюбність. Часом окремі колядки адресовані ремісникам. Менш збереженими, але й тим цінними є зразки тих пісень, що виконувалися вдовам та вдівцям, самотнім бабцям. Часом зміст колядок набуває суспільно-політичного значення, оскільки в ньому присутнє патріотичне прагнення волі для України. На честь приходу весни здавна виконувались веснянки. Як і у весільних піснях у веснянках переважає тема кохання, вибору подружньої пари. Якщо їх виконували дівчата, то пісні втілювали кепкування над хлопцями, коли ж пісню виконували хлопці, то відбувалось кепкування над дівчатами.
Прочитайте цю книгу та ознайомтесь з живою народною традицією краю! Це одна із ланок на шляху відродження усієї повноти, краси і неповторності традиційної культури Рідного краю.

Т. Карпінська