Зоя Казанжи - українска журналістка, міжнародний медіа-тренер, активістка, одна з лідерів Одеського Євромайдану презентувала в 2014 р. свою першу книгу.
Книга «Якби я була», що вийшла у «Видавництві Старого Лева», є збіркою 88-ми міні-новел із життя мешканців Міста. На думку головного редактора «Видавництва Старого Лева»  Мар'яни Савки, Зої Казанжи вдалося створити новий піджанр сучасної літератури - міські історії у фейсбук-стилі.
«З-поміж інших жанрів його виділяє лаконічність та відвертість. Мої перші історії побачили світ на сторінці у Facebook, це був такий собі "душевний стриптиз" - здебільшого, я писала про себе», - розповідала на презентації книги Зоя Казанжи.
Її журналістська спостережливість стала поштовхом до написання перших історій, а прототипами більшості з них стали реальні люди – знайомі та незнайомі.
«Мої історії народжуються спонтанно, і всі вони взяті з життя, яке саме по собі - нескінченна низка історій. Навіть чекаючи на когось у кафе, я завжди спостерігаю за людьми. Бачу, як за сусіднім столиком сидять чоловік із жінкою, зовсім різні, і розумію, що в них має бути якась історія… Але інколи прототипи "з'являються" після того, як я оприлюднюю історію. У соціальних мережах. мені часто пишуть люди, які стверджують: "Ви підгледіли за мною". Це дуже дивно, тому що в моїх героїв немає ані віку, часто - імен. І ще я жодного разу не вказувала місця їхнього проживання».
Короткі розповіді, ненав’язливі історії, проста мова… Написано стисло, досить схематично, штрихами, Мені міські історії Зої Казанжи дещо нагадують серію мініатюрних оповідань і пунктирних портретів В. Вересаєва «Невыдуманные рассказы о прошлом», над якими він працював понад двадцять років. Насамперед, умінням на декількох сторінках, а то й декількома фразами передати суть, глибину, гостроту та складність моменту чи реальної життєвої ситуації.
Найбільша цінність життя - це людські стосунки - вважає Зоя Казанжи. «Не треба боятися жити, тому що завжди є надія, що людина переможе ситуацію, а не ситуація її. Якщо не намагатися бути щасливим попри все, навіщо тоді все це?»
З ініціативи «Видавництва Старого Лева», котре видає виключно україномовні тексти, збірка історій «Якби я була» вийшла одночасно двома мовами: українською та російською. Український варіант – це переклад російського оригіналу Оксаною Думанською, без сумніву, дуже вдалий та якісний, з витонченими ілюстраціями Даші Ракової.
А зараз, пропоную Вам абзац «на пробу».
«Якби я була єврейкою – о, я би була єврейкою з Толедо! Я була б розумницею і кохала би розумних темночубих чоловіків. Мої діти зчиняли би в домі рейвах, та все одно вони були б найчемнішими дітьми на світі. І на Рош Ха-Шана ми би розрізали великий спілий гранат і їли би яблука з медом. Я б фарширувала рибу і курку, я була би білотілою й темнокосою…
Якби я була грузинкою, то самим поглядом зупиняла би джигітів. Я би слухала гортанні пісні грузинів – чоловіків і пригощала б їх чахохбілі з курки. Я б куховарила – гадазелілі, чіхіртма, чашушулі – для своєї численної родини. Я б їла чурчхелу і виховувала своїх синів сміливими і  благородними. А мої доньки танцювали б картулі…
Якби я була німкенею, то мої ковбаски славились би на всю околицю. І мій бюргер щоп’ятниці наливав би мені яблучного сидру, ми б усідалися перед телевізором і рівно о дев’ятій вечора йшли спати до своєї неопалювальної спочивальні. А на річницю весілля ми би їздили до сусіднього міста в кав’ярню, куди приїздили б і Бруно з Бертою. Ми їли би пивні кренделі з моцарелою і сиром джугас. А на десерт – баварський пиріг зі сливами…
Якби я була циганкою, то вміла би ворожити і причаровувати вродливих чоловіків. Я б народжувала дітей – одного за одним – і легко могла би зварити великий казан циганської юшки хабе-рома. І раз на рік я би тужливо дивилася в далечінь – туди, куди зазвичай іде табір. У небо. І я би знала келдерарі. І я так би танцювала!... О, як би я танцювала! А ще я би грала на гітарі. І любила б саме Джанго Рейнхардта, я би мала його платівки. Тільки платівки. Які там диски?!
Якби я була…»

Галина Конарчук