Вітаю Вас, Гість
Головна » 2015 » Травень » 12 » Життя вирок. Shumuk Danylo. Life Sentence: Memories of a Ukrainian Political Prisoner. – Edmonton, 1984
18:44
Життя вирок. Shumuk Danylo. Life Sentence: Memories of a Ukrainian Political Prisoner. – Edmonton, 1984

Shumuk Danylo. Life Sentence: Memories of a Ukrainian Political Prisoner. – Edmonton, 1984

До відділу обслуговування документами іноземними мовами надійшла надзвичайно цікава книжка українського політв’язня Данила Лаврентійовича Шумука, якій провів 44 років свого життя у в'язниці або у вигнанні, 38 з них за радянської влади. Він – найдовший в’язень совісті! Унікальна людина, унікальна доля, унікальна й назва книги «Життя вирок». В автобіографічному щоденнику політв’язня дається опис життя самого Данила Шумука, людини-ідеаліста, невтомного й безкомпромісного шукача істини, з його боротьбою за неї, здобутками, відкриттями й помилками, цінне й повчальне для сучасного й майбутнього поколінь.

У книзі «Вирок – Життя» яскраво зображено табірне існування: фракції, інтриги і безпрецедентні виклики радянській влади, які  переросли на страйк в 1953 році в Норільськіх таборах. Крізь всю книгу ми дізнаємося про характер Шумука. Він залишається символом зухвалого виклику тоталітарному режиму.

Народився Данил Лаврентійович Шумук 30 грудня 1914 у с. Боремщина Любомльського району Волинської області. Член Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) з 1932-го, в’язень польських концтаборів (1935–1939): засуджений до 8 років ув’язнення за участь у комуністичному підпіллі, 1939-го за амністією достроково звільнений.

Після радянського вторгнення на Західну Україну восени 1939 року, Шумук розчарувався комуністичних ідеалах. Під час війни він вступив в українську повстанську армію. Був приписаний до штрафного батальйону, брав участь у боях з гітлєрівськими військами вермахту. Совєти рішили розброїти цей карний батальйон. В результасті того, будучи беззбройним, Шумук потрапив у ворожий полон. Перебував у концтаборі для військовополонених у м. Хорол на Полтавщині. Мужньому і героїчному юнакові вдалося втекти з полону. Зорганізував партизанський загін на своїй батьківщині, який 1943 вливається в Українську Повстанську армію (УПА). Через деякі розходження з керівництвом УПА Шумук відмовляється брати участь у бойових діях і викладає на військових курсах різні предмети. Після приходу Радянської Армії Шумук влітку 1944 командував похідною групою УПА на Житомирщині. З огляду на складну і безвихідну ситуацію він рішається розпустити свій партизанський загін. Отже, із березня 1943-го до грудня 1944-го воював в УПА.

У 1945 році він був узятий в полон радянськими військами і засуджений радянською владою за участь в УПА до смертної кари, заміненої 20-річним ув’язненням. Був у Норильських, Тайшетських та інших концтаборах, а також у Владимирській тюрмі. 1956 року, після перегляду його справи його достроково звільнили. У 1957-му вдруге заарештований, а роком пізніше засуджений до 10 років ув’язнення за обвинуваченням в «антирадянській пропаганді й агітації».

В другій половині 1956 Данила Шимука звільнено з ув’язнення. Повернувся додому, однак під тиском КДБ мусів виїхати в Дніпропетровську область. Там його викликали до спецчастин КДБ 19.11.57 і запропонували йому співпрацювати з органами. Як розказує донька Шумука Віра тодішня учениця “десятирічки”, коли нас викликали до КДБ, нас зустрів особисто головний ідеолог КДБ на прізвище Колос. Він переконував у тому, що батько даремно налаштований проти радянської влади, і доводив переваги радянського способу життя. Приїхав до столиці й тато, нас поселили в готелі, кілька днів возили на “Волзі” по Києву й показували, як добре живеться людям у Радянській Україні, – розповідає пані Віра. – А було це саме на річницю Жовтневої революції. Марні ваші зусилля в боротьбі проти могутності СССР –говорив кагебіст. Батько категорично відмовлявся від будь якої співпраці. Поселившись у Богуславі, працював кочегаром, вантажником, теслею, потім у піонерському таборі “Дніпро” під Києвом. Виїжджав до столиці, де зустрічався зі Світличним, Дзюбою, Сверстюком, Горинями… Знову включився до дисидентського руху, який на початок 70–х уже набрав сил до своєї діяльності На жаль, невдовзі Шумука заарештували й завезли в тюрму до м. Луцька. Там 05.05.58 на закритому суді Д. Шумука засуджено за ст. 54-10 КК УРСР (“агітація проти радянської влади”) до 10 р. таборів суворого режиму. Карався у Воркуті, згодом у Тайшеті (с. Вихорівка). За спогади, знайдені під час табірного обшуку, Шумукові посилено тюремний режим. В 1962 його переводять до мордовського табору, звідси 21.10.67  був вивезений до Києва і 20 листопада його звільнують від ув’язнення.

З осени 1967 Шумук жив у м. Богуславі на Київщині й працював на підрядних роботах, але  він ні на мить не переставав писати свої спогади, переживання і досвід життя. В 1968 Шумук пітримував зв’язки із “шістдесятниками”, зокрема, з Іваном і Ніною Світличними, Євгеном Сверстюком та іншими. В 1970 йому вдається в складних умовах закінчити другу частину книги спогадів про пережите, яка вийшла друком на Заході. Це видання, в свою чергу, стає причиною, що 12.01.72 його знову заарештували за відомим звинуваченням в СССР в так званому пропагованю “антирадянської агітації і пропаганди” (ст. 62 ч. 2 КК УРСР) і в наданні “неправдивих показів” (ст. 197 КК УРСР). Під час арешту були вилучені спогади Шумука, а в Івана Світличного лист Шумука, визнаний був проґрамовим документом «шістдесятників».

Друге ув’язнення відбував у мордовських концтаборах. Після звільнення жив у Києві. З січня 1972-го він засуджений на 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання за антирадянську пропаганду, яку нібито містили його щойно опубліковані за кордоном спогади.

Вирок касаційний суд затвердив. Тоді Данило Шумук звернувся до Президії Верховної Ради СРСР iз відмовою від громадянства. Мотивуючи тим, що йому легше буде помирати… в тяжкій неволі за межами України, не будучи громадянином СРСР. Аналогічні заяви Д. Шумук повторив у 1973 і 1974 роках. Одразу після вироку Данило Шумук написав касаційну скаргу, в якій зазначив: «Якщо розкриття страшних злочинів репресивних органів СРСР у 1933 і 1937 роках є злочином, а організація голоду, відбирання хліба у тих, хто його виростив, сприймається як подвиг, то, за такою логікою, я антисовєтчик і запеклий ворог системи планового голодомору, масових розстрілів... Якщо касаційний суд підтвердить цей злочинний вирок проти мене, то я більше не хочу бути громадянином СРСР, бо бути громадянином такої держави, у якій репресивні органи від її імені вершать такі страшні злочини, означає бути співвідповідальним за скоєння тих злочинів». Лише за третім разом йому відповіли, що це він зможе зробити після закінчення терміну заслання!

Шумук брав участь у кампаніях для підтвердження статусу політичних ув'язнених, у страйках, а також в інших політичних акціях протесту. За набутими недугами 1978 його визнали інвалідом 2 групи. У 1979 році став членом-засновником Української Гельсінської групи. Протягом багатьох років домагався права виїхати і приєднатися до родини в Канаді. На захист Шумука були організовані акції в різних країнах світу, а канадський уряд звертався в його справі до уряду СССР. Тільки 4 січня 1987 року, коли закінчився термін заслання, на вимогу парламентаріїв Канади і США, світової громадськості Данило Шумук залишив СРСР і виїхав до Торонто.  

На Заході вийшли друком спогади Шумука «За східнім обрієм» (Париж — Балтімор, 1974), які спричинили серед української еміграції дискусії щодо його критичної оцінки ідеології українського націоналізму. Спогади Шумука з деякими доповненнями були перевидані під назвою «Пережите і передумане» (Детройт, 1983) та англійською мовою «Life Sentence» (Едмонтон, 1984), згодом — у видавництві імені Олени Теліги в Києві у 1998-му. 21 травня 1987, і Шумук емігрував до Канади. У 2002 році повернувся до України та оселився у місті Красноармійськ на Донеччині.   Вже на рідній українській землі Данила Шумука серце припинило свою працю і навіки зайшло йому сонце і помер 21 травня 2004, Красноармійську, Донецької області і там у цьому місті на цвинтарі його поховано.

Під час ув’язнення в польському місті Ломжі Данило Шумук приєднався до комуни політв’язнів. Це був один зі способів не тільки вижити, а й підвищити свій освітній рівень, розширити світогляд. Комуна мала керівництво, зв’язкових, лекторів, вона виставляла свої вимоги до адміністрації, брала під захист політв’язнів, розподіляла продукти з посилок, проводила внутрішні розбірки. За своєю формою це була демократична організація: правління було виборне і на зборах можна було дискутувати. По суті ж, це була суворо тоталітарна структура, бо правління засекреченої фракції комуністів наперед визначало, кого на яку посаду треба обирати, а комуна лиш формально їх начебто обирала.

Так само виглядали і всі дискусії та полеміки. Дискутувати можна було досхочу, але завжди тільки в дусі панівних вірувань. Будь-які сумніви щодо авторитетів розцінювались як страшна єресь. Відтак Данило доходить висновку, що люди, самодостатні в духовному плані, не потребують партії, бо вони навіть у найгірших і найтяжчих ситуаціях здатні жити своїм внутрішнім духовним життям. Наводимо уривки зі спогадів політв’язня:

 

Комуна у тюрмі

Улітку 1932 року Данилового брата Антона викликали до повітового комісаріату поліції Польщі. Повернувшись, брат повів iз ним таку розмову:

— Зі мною говорив старший «вивідач» (детектив розвідчої служби) Ангельський. Розмова йшла тільки про тебе. Вони ставлять питання так: якщо я не поділяю твоїх політичних переконань, мушу відділити тебе. Крім того, Ангельський заявив, що коли ти не припиниш своєї антидержавної діяльності, вони змушені будуть насамперед унеможливити тобі продовжувати вчитися, а пізніше посадять у тюрму. Отже, вибирай, що тобі дорожче. Я не можу допустити, щоб мене через тебе вигнали з роботи.

— Роби, як знаєш, — відповів Данило. — Змінити свої переконання на твою вимогу чи на вимогу поліції я не можу. Моїм особистим інтересом є боротьба за волю нації взагалі і кожної людини зокрема. Я знаю, що мене жде, і я вже давно готовий до всього.

Вислухавши його, брат сказав:

— У мене шестеро дітей, і я думаю передусім про них, а все решта для мене другорядне.

— Ну, що ж, іди своєю дорогою, але не заважай і мені йти своєю, — відповів Данило.

«Вчіться мислити по-радянському...»

1939 року Данило Шумук вийшов на волю за амністією і разом з іншими мешканцями села Боремщина вийшов на околицю зустрічати «визволителів». Всім цікаво було побачити, яка ж та Червона армія. Перед селянами відкрилося жалюгідне видовисько. «Попереду, — згадував Шумук, — йшло щось типу кавалерії. Коні худі-худі, тільки що переставляли нога за ногою, а на «козаків», що сиділи на тих конях, страшно було дивитися. Коли я представився червоноармійцям як комуніст, то вони дивилися на мене, як на дурня» ...

Під час виборів делегата до Львова на Народні збори, що мали офіційно схвалити приєднання Західної України до УРСР — фактично, до Радянського Союзу, Данила Шумука призначили заступником голови виборчої комісії. «Що ж, раз так ухвалили, то — за роботу з висунення кандидатів на делегата у селах», — погодився він.

— Ні, Даниле Лаврентійовичу, — зупинив його завідуючий парткабінетом райкому партії Скребітько, — у нас це робиться не так. Кандидат на Збори вже визначений, треба тільки проголосувати.

— Так нащо ж тоді людям голови морочити виборами, як кандидат кимось уже призначений і тільки один?

— Товаришу Шумук, вчіться мислити по-радянському, — твердим тоном сказав Скребітько...

Дорога через цвинтар

Під час німецько-радянської війни 1941 року 120-ти солдатам батальйону, де служив Данило Шумук, у розпалі боїв під Черніговом наказали скласти зброю.

— Чим я завинив перед совєтською владою? — обурився Данило Лаврентійович.

— А де ваш брат? — пронизливо глянув на Данила незнайомий полковник.

— Звідкіля я можу знати? — стривоженою була відповідь.

— Тому ви в такому становищі, раз не знаєте, де ваш брат, — сказав полковник.

...У селі Богдани Варвинського району Чернігівської області, де розмістили для перепочинку їхній роззброєний відступаючий батальйон, Данило йшов обідати на колгоспний двір через цвинтар. Він звернув увагу, що цей останній людський притулок був не обгороджений. На могилках паслися коні, корови, свині. «Як же так, — не знаходив спокою солдат, — люди в селі такі привітні, а могили своїх батьків не шанують». Тоді він підійшов до сиваня з пишною бородою і розповів про побачене на цвинтарі. Дід подивився сумними очима, похитав своєю сивою бородою і сказав: «Був колись гарно обгороджений і оцей наш цвинтар, тоді тут були свята тиша і спокій. Все це знищено, знівечено у 1933 році. Це був рік страшного мору, страшної скверни. Люди щоденно вмирали, і їх трупи лежали в хатах, у дворах, на дорогах і городах. Хоронити не було кому. Оце від того часу наші люди опустились, живуть iз дня на день і не вірять ні у що».

— Невже по всій країні була така страшна засуха? — запитав.

— Ні, хліб вродив, але у березні його вимели, забрали до зернини, — відповів дід.

— А хто ж забрав?

— Забрали ті, хто його не вирощував, хто нині збирається тікати звідси, — підсумував старий.

«Якщо збережемо істину...»

Данило Шумук назвав знищення польського села Домінополя у Володимир-Волинському районі 11 липня 1943 року представниками служби безпеки ОУН чорною плямою на історії визвольного руху. Натомість ставив за приклад подвиг 44 стрільців родини Берези у бою з німецьким полком в Загорівському монастирі, де було вбито близько 400 солдатів ворога.

Коли обурений такою оцінкою своєї діяльності гебіст почав розповідати, як поляки на його очах замордували його рідну маму і кинули в Буг, Данило його перебив: «Злочинами злочинів не вимазати і злом зла не перемогти!»...

Тільки подумати наскільки важке й повне усіляких випробувань було життя Д. Шумука! Найбільш подивляюче в цій людині було те, що він мав просто надлюдську силу й мужність невгнуто стояти принципово на захисті своїх патріотичних переконань. Незламний життєвий шлях може стати прикладим для багатьох сьогоденних реалй. У своїх виступах він не одноразово говорив про те, що Герої творять дійсність, герої формують обличчя світу – вчора, сьогодні і завтра, бо вони готові віддати все, і в тому числі своє життя, щоби осягнути свою мету, щоби здійснити свою мрію.

Від непам’ятних часів захищати рідну землю було справою честі та гідності мужніх людей, дійсних патріотів своєї країни, святим обов’язком кожного громадянина, повинно бути це і в наш час. Задумуюсь над життям Шумука і з шаною подивляю, яку наш ювілят мав надлюцькі сили і непохитну залізну вдачу та незломну віру в себе і у своє діло, якому так вірно і безмежно служив. Недаремно називають Данила Шумука – вічним борцем за правду. Про нього треба писати для тих, хто досі не чув і не знав про цього великого праведника, а передовсім треба писати для того, щоб з’ясувати собі докладно, що це є справжній патріотизм на ділі, а не на словах, якою жертвенністю він виявляється в любові до України. Можна сказати, що Шумук був Богом даний Україні, щоб відстоювати її волю і правду за буть яку ціну, – на свою Україну дивився він криз призму душі.

Усіх небайдужіх до теми Українського патріотизму запрошуємо узяти книгу англійською мовою у відділі обслуговування докуменами іноземними мовами.

                                                                                                                          Тетяна Панчук

 

 

 

Категорія: Прочитайте книги | Переглядів: 272 | Додав: black | Теги: в’язень совісті, політв'язень, Мемуари | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]