Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той – то ви!
(Перше послання святого Павла до коринтян)
«Більш треба глядіти на душі, які моляться, як на святині, в яких моляться»
Андрей Шептицький

Галанзовський М. Церкви Млинівщини / М. Галанзовський. – Львів, 2013. – 168 с.

Основним джерелом в історії храмів Млинівщини є «Клірові відомості» церков Дубенського повіту за 1799-1912 рр. і 1936 рр. які зберігаються в Держархіві Рівненської області. З розрізнених звісток про окремі церкви складається не мозаїка, а цілісна картина життя поколінь наших предків, які жили на цій землі, під цим самим небом і сонцем, дивились на цей світ Божий, на ці поля, ліси і ріки, відчували спеку і мороз, знали будні і свята, обробляли землю, ростили дітей, раділи і терпіли, сміялись і плакали, чогось сподівались, на щось надіялись. Та в їхньому житті, від хрестильної купелі аж до заупокійного відспівування, завжди поряд була церква.
Кожна церква мала своє ім’я. Очевидно, що його вибір залежав від фундатора храму. Але, якщо церква переосвячувалась чи будувалась нова, то ім’я могло змінитись. Церви переважно були дерев’яними, хоч указ 1800 р. забороняв будувати нові храми з дерева. А мурувати було дорожче. Іноді храми руйнувались через бідність парафіян, млявість їхнього настоятеля і байдужість пана – власника села. Найбільші парафії були в Косареві, Малині, Довгошиях, найменші – в Городниці, Надчицях, П’яні. До церковного притчу належали: священик, дяк, паламар. Посада священика була спадковою: батько навчав сина своєї професії вдома або в семінарії. Мережа церков складалася таким чином, що кожен пан бажав мати у своєму селі церкву. Якщо йому належало декілька суміжних сіл, то він міг збудувати лише один храм для своїх підданих. Село без церкви називалось присілком.
Отже, хоч тут мова йде про церкви, але, як влучно зазначає сам автор: «… маємо на увазі людей, парафіян, які молились у збудованих ними храмах. Адже це їх працею і коштом зводились, доглядались і наповнювались ці святині .» Подано перелік священників, які служили у храмах. А це теж були люди різної вдачі і характеру із своїми клопотами про добробут родини, про своє господарство, взаємовідносини з парафіянами, стосунки з начальством. Нема сумніву, що читачів, в першу чергу, буде цікавити звістка про церкву, яку вони добре знають.
І як зазначено у «Післяслові до терплячих читачів»: «Автор тішить себе надією, що уважний читач вибачливо поставиться до побачених тут неминучих неточностей і упущень».

Т. Карпінська