У Архіві ОУН у Києві (Бібліотека ім.О.Ольжича) виявлено раніше невідомий документ під назвою «Звіт з діяльності Театру Вогняної доби за рік 1940», що його подав керівництву Організації її член, керівник і режисер театру Анатоль Демо-Довгопільський, псевда Демо, А.Дад. Слід зазначити, належність до Організації оприлюднювалася після смерті чи загибелі. ОУН розкрила інформацію про Дема після Другої світової війни. Він загинув 1943 року внаслідок провокації радянського терориста М.Кузнецова. Після арешту, тортур та знущань його розстріляли в урочищі Видумка . В цей день було страчено близько 500 арештованих, найбільш свідомих й активних в суспільно-громадському житті українців.

Цей звіт власне міг би так і лишатися внутрішньо організаційним документом, якби не стосувався сфери діяльності недооціненої Культурної референтури, якою керував Олег Ольжич, і зокрема, мало дослідженої діяльності ОУН в сфері театру, та не належав би перу всебічно обдарованого митця (актора, режисера, балетмейстера, письменника, журналіста) Анатоля Демо-Довгопільського. До останнього часу саме про «Театр Вогняної Доби» А. Демо-Довгопільського інформації практично не було…

А натоль Арсенович Демо-Довгопільський народився в Санкт-Петербурзі. Батьки його були родом з Поділля. Юнацькі роки майбутнього режисера пройшли у Рівному. У 1925-му Анатолій вчився в Рівненській українській гімназії. Після закінчення навчального закладу поїхав до Варшави, де здобув фах режисера- балетмейстера. До 1935 року працював у Варшаві як балетмейстер і до 1938-го мав артистичні турне по Європі, Америці, Азії. У 1938 році прибув до м. Хуст, який у той час був столицею Карпатської України, захищати її незалежність. Як балетмейстер і режисер працював тут у революційному театрі Карпатської Січі «Летюча Естрада». З 1940-го А. Демо-Довгопільський очолює бойовий театр ОУН під назвою «Театр Вогняної Доби», основним ядром якого були артисти з хустської «Летючої Естради». Саме про цей період і йдеться в публікації Юрія Сороки. (Сорока Ю. Театр ОУН. 1940 // Українська культура. - №1. – 2017. – С. 44-49) . Сучасники характеризували А. Демо-Довгопільського як націоналіста-мельниківця, «звеличника Ольжича». З 4 грудня 1941 року А. Демо-Довгопільський - організатор, режисер та директор Рівненського українського міського театру. Для професійного становлення творчого складу студії А. Демо-Довгопільський порушив клопотання перед владою про добір акторів українського походження з групи військовополонених. Визначною подією культурного життя Рівного стала вистава за п'єсою М. Куліша «Мина Мазайло», здійснена під мистецьким проводом А. Демо-Дов-гопільського. У репертуарі була класика («Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Наталка Полтавка).

«Театр Вогняної Доби», як і його попередник «Летюча Естрада», був, сучасною мовою, активним учасником політичного процесу. У галузі культури, ризикуючи життям, таку роботу вели 0. Теліга, 0. Ольжич, У. Самчук, М. Мирський, А. Демо-Довгопільський, Ю. Косач, закликаючи митців широкого профілю до «віднайдення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації.

Судячи зі Звіту, наприкінці 1939 року Демо отримав наказ Організації створити пропагандивну театральну трупу (мандрівний театр) і вирушити на окуповані німцями українські землі, що до цього перебували у складі Речі Посполитої, Лемківщину, Холмщину і Пдляшшя і, «освідомлюючи», допомогти самоорганізації українського населення, а також проконтролювати налагодження інфраструктури українських громад: війт, поліція, шкільництво, кооператива, церковне життя. Маршрут театру Анатоль означив просто: «Театр Вогняної Доби» вирушав вгору по лінії Бугу, маючи на меті здушити найгірше скомунізований приграничний елемент...До Мінян нас запрошували вже від довгого часу. Там були війт та навіть поліція українська, але ми звичайно такі місця оминали, бо там нас менше було потрібно. Ми їхали туди де була потреба боротьби з москалем попом, з ляхами за коперативу проти червоної хороби».

Більше про зародження «Театру Вогняної Доби», про Демо і Олену Телігу читайте в: Сорока Ю. Театр ОУН. 1940 // Українська культура. - №1. – 2017. – С. 44-49 А також продовження публікації Юрія Сороки у наступному номері журналу.

Видання знаходиться у відділі обслуговування користувачів документами з мистецтва.

Н. Оксанич