Новий роман Світлани Талан "Не вурдалаки" – неодноразової дипломантки конкурсу «Коронація слова», що входить до десятки найуспішніших українських письменників, піднімає важливу і дуже нелегку тему – тих, кого називають «дітьми війни» і ставлення до них сучасного суспільства, часом байдужого, а часом і ворожого. На прикладі однієї звичайної родини, яких мільйони проживали на теренах СРСР, письменниця зображує портрет цілої епохи. Одна проста людська історія пов’язує між собою голодні довоєнні роки, коли люди важко працювали у колгоспах за трудодні, жахіття війни, життя у післявоєнні роки… і так аж до пострадянських часів: «лихі дев’яності», заробітчанство, порожні прилавки і мізерні пенсії.
Перша частина роману присвячена дитячим та підлітковим рокам головної героїні Марії,  викладена у формі спогадів про життя у мальовничому селі на Поліссі. Друга у вигляді щоденників, які вона з різною періодичністю вела протягом усього життя. Третя – «Життя після щоденників» – присвячена останнім рокам подружжя Марії та Романа,  а потім самотністю героїні, що за п’ятдесят років сімейного життя зовсім забула, що це таке – бути самою по собі.
Незважаючи на те, що в анотації говориться, ніби основною читацькою аудиторією «Не вурдалаків» стануть люди старші, я б радила прочитати роман, у першу чергу, представникам середнього і молодшого віку, тобто тим, хто або не застав радянських часів, або був надто малий, щоб щось пам’ятати. Він може стати добрим щепленням від дивної ностальгії за радянськими часами, поширеної останнім часом серед тих, хто їх у очі не бачив, саме через відсутність надмірного пафосу, яким часто грішать книжки, що прагнуть зобразити радянські реалії без прикрас.

Інна Петрук