Нещодавно відбулася презентація поетичної збірки Софії Шевчук «Ще тільки осінь» та персональної виставки картин. Перша поетична збірка - «Життя криниця» вийшла у 2012 р., літературно - художнє видання «Ще тільки осінь», (2016) – друга книга автора. У збірках поезій - вірші за останні роки.

Софія Шевчук, поет, автор прозових творів і творів для дітей, член літературного об’єднання «Наше коло», що діє при Рівненській Національній Спілці письменників України та  «Поетичного кола» РОУНБ.

Народилася Софія Опанасівна в селі Веліхово Володимерецького району на Рівненщині. Трудову діяльність розпочала в радгоспі «Городецький». Після закінчення Млинівського зооветеринарного технікуму працювала зоотехніком в колгоспі ім. Котовського Рівненського району. Пізніше працювала в органах місцевого самоврядування Бронницької сільської ради та завідуючою фермою в ПСП «Промінь» Рівненського району. Нині на пенсії. Проживає у селі Бронники. Має троє дорослих дітей і семеро онуків. Понад усе любить родину, рідну землю та Україну.

Хати гуртом і навмання

Збігають з пагорбів в долини.

Стоїть, як вічна та броня, -

Село на рідній Україні.

Статечні пагорби навкруг,

Яри , обрамлені лісами,

Селом – стави, у квітах – луг

Тут не міняються віками.

А на сторожі над селом

Торкають небо куполами

Церкви величні. Б’ють чолом.

В ставках купаються шпилями…

Курган, порослий полином,

Ще пам’ятає лихоліття.

Нащадкам спомин за селом,

Той сивий пам’ятник століттям.

І назва Бронники – така,

Як засторога від ординців,

Воно тут замість маяка,

Бо ненавиділо чужинців.

Наше життя складається не тільки із простих і звичних подій. На долю Софії Шевчук випало немало болісних втрат і важких випробувань. Але вона вистояла, знайшла сили… Згодом почала малювати картини та писати вірші, які пронизує трепетне відношення до Слова, любов до рідних і близьких  людей, до України і безмежне захоплення українською природою…

Не раз у своїх віршах повертається Софія Панасівна до рідної батьківської хати, до тих стежин, де промайнули дитинство і юність… З  цих сторінок обзивається теплий спогад про батька, матір… Від них віє затишком рідної домівки, відгукується доля роду…

Мамина хустина

Ступлю у сад, що батько посадив,

Під яблунею сяду на осонні,

Чоло підставлю сонцю і вітрам

В саду батьківськім на старім ослоні.

Зайду у дім, що пахне молоком.

Схилюсь до мальви щиро біля хати,

Вклонюся мовчки з сумом образам,

Затим присяду на старій загаті.

Відкрию скриню мамину стару,

Дістану з скрині вишиту сорочку,.

Десь там на дні, забутими лежать

Хустки тернові, зв’язані в торочку.

Візьму до рук хустину дорогу.

Як довго тут вона мене чекала,

І пригадаю ту щасливу мить,

Коли її матуся пов’язала.

А на хустині ружі розцвіли

На тлі бордовім листячком повиті,

А поміж ними, з пам’яті зорять,

Волошки сині в росяному житі.

Хліба скибка

(В пам’ять про голодомор)

Сіряк із льону, постоли,

Ще й палка вузлувата…

Цей образ в пам’яті стоїть.

Таким я бачу тата.

Поснідавши, що Бог послав,

Хрестив божницю видом,

Він рано з дому вирушав

На станцію за хлібом.

Так верст із двадцять… Не з руки –

Де лугом, де лісами

Він міряв стежку навпрямки

За тими буханцями.

За три доби вертав назад,

А ніж вже ріже скибку…

І щоб мені хто не казав,

А серце чуло скрипку…

І голос мамин шепотів –

Є в радості причина,

Бо ще п’ятнадцять буханців

У тата за плечима.

Комусь буденність, їж – не їж.

Для мене – хліба скибка…

Коли ту булку крає ніж,

В душі співає скрипка.

Не можуть залишити байдужими рядки, присвячені Майдану, Небесній Сотні та Героям АТО…

Лист до матері

Сплети мені, мамо, віночок із м’яти,

Щоб я пригадав ту стежину до хати.

Зірви мені, мамо, стебельце любистку,

Порину у пам’ять, у рідну колиску.

І пам’ять поверне на нашу стежину,

У батьківську хату, для серця єдину,

Розбудить від сну соловейко у лузі

І плакати стане серденько у тузі.

Від вибухів стали тут чорні світанки,

А болем у серці – задимлені ранки.

Так хочеться, мамо, попити водиці

Із нашої, ненько, край поля криниці.

І збити росу на світанку у лузі –

Так пахне земля чорноземом на плузі,

А хліб той святий на столі – короваєм,

Усе це для нас називається раєм.

Прости мені, мамо, завдав тобі болю,

А коси твої оросив сивиною,

Та я ж ненавмисне з своєю журбою,

Так хочеться, мамо зустрітись з тобою.

Та я ж ненавмисно. Та я ж за тобою…

ЇЇ поезія відкриває глибину людських почуттів, вражає трепетними поривами душі, несе відчуття дихання землі і неба…

Клапоть жита

Плаче небо, збудилася слякоть.

Тужить осінь – нема вороття.

Тільки жита зеленого клапоть

Повертає мене до життя.

Око стріло ту смугу зелену.

Наче марево, грудню на сміх,

Поміж чорних світлин чорнозему –

Не зважає на холод і сніг.

Я стою, не зронивши ні слова.

Розпанахавши душу навпіл,

Воскресає життя дивна мова,

З тих зернин, що упали на діл.

Книги рекомендовані усім, кого гріє спогад про рідну домівку та дитинство, тим - хто закоханий у рідну природу, тим - хто цінує та любить Україну.

Галина Конарчук