"Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину”

Василь Симоненко

" Часто справжню вартість чогось можна дізнатися, коли його втратиш... А що таке - "утратити Україну”? Мою бабцю через те, що в неї не було своєї держави, вигнали з власного дому на Лемківщині, де її предки проживали сотні років. І таких людей було мільйони - розкуркулених, остарбайтерів, вигнаних недолею на еміграцію, засланих чи відправлених на роботу "за направленням” до Сибіру. Утрата України - це втрата всього... відразу: і речей, і людей, і дому, і права бути собою, і, навіть власного життя. Це неодноразово було перевірено в минулому. Чи варто спробувати ще раз, щоб знову зрозуміти?” (авт.)

Автор книги "Ужоси українізації” Остап Кривдик народився у Львові в 1979 році. Закінчив політологічні студії у Львівському національному університеті ім. І.Франка та Національному університеті "Києво-Могилянська академія”. Його коло інтересів включає в себе демократизацію, мовну ситуацію в Україні і громадянський активізм. Остап Кривдик — один із найбільш яскравих молодих публіцистів. Його статті, що були написані впродовж останніх шести років, надзвичайно актуальні сьогодні. Адже саме зараз, в ці дні, ми можемо переконатись в проникливості його аналізу, правоті його суджень, далекоглядності застережень. І я переконана, що саме такі книги є на часі, що ще не пізно, осмисливши прочитане, зробити вірний вибір. Теми розділів акцентують діапазон поглядів автора та важливість проблем, які він пропонує розглянути: "Стратегічне”, " Українсько- російське”, "Історичне”, "Помаранчеве”, "Націоналістичне”. .. Ключові поняття його книги - "українська нація”,”національна ідея”, "держава”, "українська мова”: " Без своєї держави — як без своєї сорочки” , - знову й знову говорить мені моя бабуся. Її виселили з рідного дому на Лемківщині в 1947-му, і не було тієї своєї держави, яка б захистила її сім'ю. "Не буває добрих окупантів” - каже вона. Бездержавні нації завжди піддаються визиску й погрому. Їх нацьковують одна на одну, задають їм хибні цілі, женуть їх, мов отару овець, знищуючи та перекуповуючи їхніх пастирів, розколюючи їх із середини...”, "... в они хочуть, щоб ми визначали своїх за мовою, а не за свідомістю. Щоб для нас мова стала кольором шкіри, групою крові. Щоб ми думали лише про свій егоїстичний мовний інтерес і хотіли перемогти будь-якою ціною. Вони хочуть, щоб від відчаю ми взялися за зброю або принаймі побили шибки — і радітимуть, коли так станеться... Вони хочуть, щоб ми прийняли їхні правила гри: ділилися і боролися самі проти себе. Щоб агресія і злість не дали нам думати спокійно...”
І ще: "Держава — це тіло, Країна - це душа. Незважаючи на страшну ганьбу, що переживаємо зараз, бачучи продажність і хамство влади, зажраність і безкарність місцевих царьків, флюгерність суддів, ми повинні пам'ятати — у нас повинна бути своя держава. Ця інституція ніколи не буде бездоганною, але вона завжди краща за будь-яку чужу опіку. У чужому концтаборі оптимальний порядок, але він - чужий концтабір”.

Підготувала Галина Конарчук