«Поет мусить пройти найглибше пекло буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати», — писав Осип Турянський, якого спіткала літературна доля — бути генієм одного твору. Восени 1914 року, учителя української мови та літератури Перемишльської гімназії, випускника філософського факультету Віденського університету, мобілізовано до війська та відправлено на сербсько-австрійський фронт, де Турянський потрапляє у полон. Він один з 60 тисяч австрійських полонених, яких відступаючі напівживі серби етапують засніженими горами, й один з небагатьох, кому пощастило вижити.

«Поза межами болю» — це хроніка передсмертних марень, прокльонів та спогадів сімох виснажених солдат, що відстали від загального каравану: українців Добровського та Оглядівського (сам автор), угорця Сабо, австрійця Штранцінгера, поляка Пшилуського, сербів Ніколіча та Бояні. «Ми тут вже здійснили ідеал братньої прихильності і любові», — скаже один з героїв, замерзаючи біля згаслого вогнища. Самого автора ледь живого підібрали сербські лікарі й повернули до життя, «розморозивши» у крижаній воді гірської річки.
«Поза межами болю» — трагічне пророцтво про загибель інтелігентної чуттєвості, яка дає ясне усвідомлення того, що ілюзії життя нерозривні із самим життям.
Недаремно Осип Турянський повернувся з війни «диваком», що розгублено й непевно почувався в постапокаліптичному світі. Коли 1921 року у Відні нарешті вийшла друком його книжка, «невдячний» Турянський влаштував видавцеві скандал через те, що той на обкладинці його книжки вмістив рекламу модної кравецької фірми. Свідок того, як вимерзали інші люди — трагічно безшкірі, сприймав цілком узвичаєну суспільством комерціалізацію як цинічне блюзнірство. Цей твір здатний викликати велику кількість почуттів і думок. Автор підняв такі важливі для суспільства проблеми і чітку ілюстрацію того, що може статися, якщо людство буде допускати війни.

Інна Петрук