Вітаю Вас, Гість
Головна » 2014 » Листопад » 6 » Наталка Доляк. Чорна дошка
16:54
Наталка Доляк. Чорна дошка

Вже четвертий рік поспіль Наталка Доляк здобуває визнання всеукраїнського письменницького конкурсу «Коронація слова». Вона творить в різних жанрах і стилях, відтак, перемоги має в різних номінаціях. Цього року роман Наталаки Доляк «Чорна дошка» отримав спеціальну відзнаку «Вибір видавця». «Чорна дошка» Наталки Доляк - це історія про журналіста Леся, який працює в газеті й щиро вірить у те, що пише про колективізацію та досягнення радянської влади. Вірить допоки не поїде у рідне село й не побачить на власні очі, хто такі ці «куркулі», яких він викриває у своїх статтях. Як виконуються плани держзаготування. Який голодний жах панує в українському селі. Нелюдська воля безжально прирекла на моторошну смерть мільйони людей, не милуючи ні жінок, ні дітей. По тому минуло вже понад 80 років, але чи можна забути те, що стало частиною генетичної пам’яті? . Страшні видіння приходять до Сашка у снах. Висушені голодом жінка і маленькі діти зазирають йому в обличчя скляними очима, німотно благають про допомогу, простягають до нього руки. Лесь Терновий, прадід Сашка, має що розповісти онуку про тих людей. Бо він - один із них. Один із тих, хто вижив, пройшовши через пекло Голодомору 30-их років. Жінка і діти простягають костисті руки до споглядача, хапають його холодними колючими пальцями й починають тихенько сміятись. Звідкілясь чути ніжний дитячий переспів. Щедрівочки. Споглядач прислухається. Так, так, щедрівочки. Діти зичать комусь усіх благ земних і просять дати щось і їм. Сміються ніжними голосами. Але не ці, що його тримають у обіймах, бо ці — схожі на старців, погляд у них не дитячий. Але ж це вони сміються, більше ж немає кому. Щедрівки звучать, аж доки дітей і жінку не починає тіпати в пропасниці. Їх вовтузить лихоманка, від якої ці привиди немічно клацають дрібними білими зубами й із силою тягнуть того, хто спить, до себе. Він не пручається, не тому, що немає сил (хоча й це також), а більш тому, що знає звідкілясь — оці мари не зроблять нічого поганого. Вони прагнуть обняти й приголубити, туляться близенько виснаженими тілами до незнайомця, такого теплого й м’якенького, гладять його по засмаглій шкірі, нюхають запашне волосся. «Ходімо з нами», — кажуть вони одним лунким голосом і тягнуть уже сильніше. «Ходімо, у нас хлібчик є». Споглядач силкується випростатись із обіймів, хоче бігти, беззвучно кричить, широко, аж до судом, відкриваючи рота, а з горла не виходить жодного звуку. За мить і він мимохіть починає сміятись і клацати зубами — чи то від лихоманки, чи то від радості. А тоді, мов скажений, береться відбиватись від примар руками й ногами, пручається, бо відчуває, що й собі холоне і худне щосекунди все більше й більше, що й собі робиться тінню. Збирає останні сили задля спроби злетіти назад у височінь, аби знову милуватись землею зверху, з безпечної відстані. Йому це не вдається.

Підготувала Христофорова Ганна

Категорія: Прочитайте книги | Переглядів: 601 | Додав: abonement | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]