«О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!»
(Т. Г. Шевченко)

Цей напис у вигляді вірша на дверях оранжереї залишив Великий Кобзар, коли відвідав садибу Платона Симиренка. Як найдорожчу реліквію берегла родина  автограф поета. Отож, історія родини запорізьких козаків розпочиналася так…
У ревізьких казках 1811 року графині Браницької записано Степана Андрійовича Симиренка, 1765 року народження. У 1790 році купив у селі Млієві на Запоріжжі, ділянку (Платонів хутір), посадив сад, завів господарство, одружився, в родині було 24 дитини. Коли землі мліївських селян стали власністю графа М. С. Воронцова, старий козак не зміг викупитися з кріпацтва а його діти,більше десяти, залишилися кріпаками. Визволити з неволі зумів тільки єдиного сина Федора, а сам, чумакував до Криму і помер у дорозі. Незабаром Федір зайнявся бізнесом – торгував шкірним крамом та худобою. Доля подарувала йому дружину Анастасію Яхненко, і мали вони 22 дітей, із яких лише 8 дожили до дорослого віку. Найвідомішими з його синів стали Платон та Василь. Згодом Федір викупив усю свою родину та зятів Яхненків і були вони першими цукровими монополістами. У 1848 році біля Млієва побудували перші в царській Росії заводи: машинобудівний та суднобудівний. Які скарби мла родина Симиренків, якою була зустріч з Т. Г. Шевченком та як спадково одержували звання почесного громадянина Києва, ви дізнаєтеся, коли прочитаєте статтю:
Черкаська Г. Скарби козаків Симиренків / Г. Черкаська // Голос України. – 2016. - № 219. – С. 13.

Підготувала: Людмила Стадницька