Мойсей Фішбейн. Пророк: Поезії та переклади. – К.: Либідь, 2016

Неторкані й ґвалтовані, зужиті

Й недоторканні, наче польова

Невловна і незаймана у житі

Мелодія,— наснилися слова,

І темрява клубочеться зимово,

І душі нам просотує сльота.

Горнись до мене, мовенятко, Мово,

Неторкана, ґвалтована, свята...

Мойсей Фішбейн — визначний український поет та перекладач єврейського походження, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу та Національної спілки письменників України. Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня.

У доробок поета входять вірші, прозові твори та низка блискучих перекладів світової класики. Його творчість вражає авторською неповторністю, смисловою глибиною та багатством мови.

Мойсей Фішбейн сприймає українську мову й українське поетичне слово як священний дар від самого Бога. Звідси місія поета – плекати українське слово й сприяти духовному та культурному відродженню України.

Ставлення М. Фішбейна до української мови – побожне, трепетне. «Я не можу бачити, як із цієї мови знущаються, бо для мене це наче катування живої чи, радше, ледь живої людини».

Ще замолоду Мойсей Фішбейн поставив собі за мету стати українським поетом :

Народився євреєм,

хоч мав народитися українцем.

Народився українським поетом,

хоч мав народитися просто євреєм.

Народився під знаком Стрільця,

але не січового.

Народження – Чернівці.

Батьківщина – Україна.

Громадянство – Ізраїль. Батьківщина – Ізраїль.

Громадянства Української Мови не втрачав ніколи.

На Україну мене послано Звідти.

Вона існуватиме вічно. Я так хочу.

Українську Мову мені дано Звідти.

Вона існуватиме вічно. Я так хочу.

Хоча свідомий вибір поета – українська мова й український полюс буття, у його поетичному всесвіті органічно поєднуються мотиви й символи української та єврейської культурних традицій.

Погляди:

«Український поет не повинен ставитися позитивно, чи негативно до українського народу, більше того – я український націоналіст, яким повинен бути кожен поет»

«Якби я жив у той час і був навіть не молодою людиною, я б усе одно пішов до Української повстанської армії. УПА була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. До якої армії ще я, український поет, міг піти!»

«У сучасній Україні проблеми політичні й проблеми свідомості взаємопов’язані. Що мене зачіпає? Коли йду головною вулицею моєї столиці — Хрещатиком, то почуваю себе як на окупованій території. Я не чую рідної мови. Української мови. Я не чую її на головній вулиці української столиці. Україна має бути українською Україною. Як італійська Італія, французька Франція, німецька Німеччина. Тільки тоді в Україні буде добре всім — насамперед українцям, а відтак і всім іншим в Україні сущим — росіянам, євреям, молдаванам, полякам, кримським татарам...»

Про нього :

Іван Дзюба: «Мойсей Фішбейн належить Україні, але має й інший вимір – біблійний, єврейський, і це робить його ще чутливішим до України, до української духовності, до української мови. У Мойсея Фішбейна не тільки бездоганний мовний слух, конгеніальне відчуття українського слова, а й часом зухвала віртуозність, щедра й запальна гра зі словом, зі звуком…»

Михайлина Коцюбинська: «Мова, українська мова, — один із головних і постійних персонажів поетичного світу Фішбейна. Не тільки інструмент, а й рушій думки, прихисток для душі.»

Хтось назвав Фішбейна «унікальним поетом» і це справді так..

Мойсей Фішбейн – визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського центру міжнародного РЕН-клубу та Національної спілки письменників України. Народився 1946 року в Чернівцях. Працював в Головній редакції Української Радянської Енциклопедії та літературним секретарем Миколи Бажана. 1979 року внаслідок відмови від співпраці з КДБ був змушений емігрувати. Від 1982 року жив у Німеччині. 2003 року повернувся в Україну. Його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня, орденом «За інтелектуальну відвагу», а також найвищою нагородою Української Греко-Католицької Церкви – Відзнакою блаженного священномученика Омеляна Ковча.

Книги: «Ямбове коло» (1974), «Збірка без назви» (1984), «Дивний сад» (1991), «Апокриф» (1996), «Розпорошені тіні» (2001), «Аферизми» (2003), «Ранній рай» (2006).

З-під його пера вийшли переклади з французької (Ш. Бодлер), з німецької (Г. Гайне, Р. М. Рільке, Г. фон Гофмансталь, П. Целан та інші), з івриту (Єгуда га-Леві, Х. Н. Бялік, М. Вінклер) та з багатьох інших мов і авторів.

Для першого знайомства:

• * * *
• Понад Бабиним Яром летять журавл і –
• вересневе ридання.
• Понад Бабиним Яром летять журавлі –
• як надія остання.
• Чорні тіні летять у важкій тишині,
• у своїй самотині,
• понад осінь летять, понад ночі і дні
• ці тіла журавлині.
• І несуть недосяжність на кожнім крилі,
• і зникають у мреві.
• Понад Бабиним Яром летять журавлі,
• ці плачі вересневі.

* * *

Знесилені тіні побіля порога,

побіля зволожених переплетінь,

і кожна розколина темна і строга,

і в кожній розколині пересторога,

яку наслухає знесилена тінь,

і кожна віддалина ще первозданна,

і в кожній віддалині плекана мла

і плекана синява, вдосвіта ждана,

і плекана світла теплінь пожадана,

заклечана в літеплі світлого тла,

і лине у світлому тлі щонайвище

сполохане тливо небесних доріг,

і з-поза віддалин земний вітровище

кружляє і свище, кружляє і свище,

і тіні лягли на незнаний поріг.

* **

За снігами душі божі,

біла днина замала,

біла хата на сторожі,

невпізнанні огорожі

хуртовина замела,

білі коні, білі коні,

нескінченний сніговій,

снігоцвіт на підвіконні,

тло, дароване іконі,

в хуртовині вировій,

неспогадувана гама,

недоспівані пісні,

білі душі, біла брама,

біла одіж Авраама

у засніженому сні

***

Ми житимемо там, де ми жили –

Де сон метелика, де спомини бджоли,

Де повна плоді піднебесна таця,

Де в пáзолоті павітри й жнива,

Де в горнім горлі крапелька жива, –

Нам жити там і знов туди вертаться,

Блукавши поміж гонів і годин,

Коли на нас подивиться Один,

Коли на нас пресвітле сяйво лику

Сяйне з-поза всегорньої габи,

Надовкруги оглянемось, аби

Знайти величину рівновелику.

***

Це пульсування безлічі краплин

там, де правічний безмір часоплину.

Тремтливу невпізнавану краплину

несе у нескінченне часоплин.

А у краплині падали сніги,

перелітали віхоли грудневі,

і все довкола ждало день по дневі

приходу празникової снаги,

світилися прикраси ялинкові,

засяяло засніженим світам

те свято світле й сріберне, і там

дивилось немовля у сповиткові

крізь плівочку краплини: часоплин,

і цей правічний безмір часоплину

несе у нескінченне ту краплину,

де свята ждуть, між безлічі краплин.

Галина Конарчук