«Моя дорога птаха, мій синочок, народився 17 серпня 1968 року в гарячий полудень у Самборі – були відкриті вікна і сонце заливало родильний зал. Тому з днем народження  я завжди вітала його між 13-ою та 14-ою годинами. Моє дитятко спеленали, показали мені та понесли – з того самого моменту я відчула, що моє серце пішло за моїм малесеньким птахою, який заполонив увесь мій світ»...
Так починається книга спогадів Ольги Кузьменко про свого сина – Андрія, відомого українського співака та лідера гурту «Скрябін», видану львівським «Видавництвом Старого Лева» у травні. Кузьменко О. Моя дорога птаха. Мамина книжка. – Львів : ВСЛ, 2015. – 46 с. «Оголений нерв материнського серця» так написав про це видання один з блогерів Евген Довгополий
.
«Моя дорога птаха» - це книга, в якій пульсує суцільна емоція, живий нерв. Вона умовно розділена на три частини - своєрідний фотоальбом як обрамлення до маминої розповіді про Андрія Кузьменка, його казка «Тарасик, тролейбус і святий Миколай» (Кузьма планував видати збірку дитячих казок ) і підбірка текстів його пісень,  актуальність яких на сьогодні просто зашкалює.  Але насправді це слова, які мама просто не могла не сказати про свого сина, про свою найдорожчу птаху, про те, яким він був і яким завжди буде для неї.
Уривки з книги :
«Байдужість вбиває все навколо себе» – казав Андрійко. Байдужість до хамства, до рагулізму, до дій влади, тої чи іншої, У Києві чи на місцях, породжує страшний настрій у суспільстві, воно не може за себе постояти  і потроху провалюється в морок чорної мерзоти… Андрій казав : «Мамцю, я на концертах більше проповідую, ніж співаю»
…Війна…Вона перекроїла  нас. Це лакмусовий папір для всіх… За кілька днів до загибелі з’явилися пісні «Панове депутати», «Сука – війна». Більше і сильніше не сказав ніхто! Людина може так говорити і співати на повний голос, коли вже зашкалює жаль за тим бідним своїм народом, який на чужих і своїх панів просто батрачить. Про яку честь і гідність, виховану в їхніх дітях, можна говорити їм? І так із покоління у покоління. Вироджується нація, кращі гинуть, залишаються байдужі – «моя хата з краю», «а мені то треба?» Це найбільше зло – байдужість!...
Непоправна втрата, немислиме життя після цієї трагедії і тільки диски, які я слухаю цілі  дні, дають мені силу жити. Попри все, що мій синочок хотів змінити в Україні своїми піснями, своїми інтерв’ю, він любив своїх людей, виступав на фестивалях, корпоративах, весіллях, де він був свій, де з ним були свої, і це давало Андрію сили їздити по цій країні, і де словом, а де ділом пробувати змінити свою землю на краще! Йому було неймовірно жаль, що його Україна  - руїна і її треба міняти. Сміявся крізь сльози : «Нас кинули». «Люди, як кораблі». Але тільки страшна подія – смерть – розкрила всі його тектси, всі слова до рідних людей на цій віками зраджуваній землі!...

  Навчи людей любити цей світ
 Та не тільки себе,
 Навчи людей радіти завжди,
 Коли сонце встає.
 Навчи мене! Навчи мене!
 Навчи!

Велике щастя - зустрічати новий день!

Андрій Кузьменко "Пусти мене" (альбом "Моя Еволюція")

Книга знаходиться у відділі обслуговування користувачів документами з мистецтва

(ІІІ поверх).

Н. Оксанич