Як легко навішати на людину ярмо. Осудити, обмовити, заклеймити паскудними словами. І рідко хто задумається: чому ж так сталося?
А для чого? Є про що поговорити, попліткувати. Можна гордитися собою, адже зі мною таке не станеться, ні-ні-ні. Ой жи ж? Ми всі під богом. Не зарікайтесь.

Це зараз народити дитину без чоловіка не рідкість і не сором. А ще якихось кілька десятиліть тому це викликало купу обурень та осуду. Особливо в селі. Бо якщо в місті ти більш-менш можеш загубитись в натовпі, то тут таке не пройде. У селі всі, як на долоні. Отже й відповідати доведеться не тільки перед батьками, прийдеться зважати і на громаду. Зробити нічого такого не зроблять, але кісточки перемиють, білизну переполощуть до третього покоління. Тепер ти "суча" дочка. Зіпсована дівка, хвойда, простіше кажучи. Тепер кожен тебе може образити, осміяти, помацати навіть.

Олені довелося на собі відчути це в повній мірі. А весь її гріх тільки й був у тім, що вона підібрала  немовля подруги, яке та просто викинула на вулицю як щеня.
Чому не відкрилася батькам? Чому мовчки зносила прокльони та косі погляди сусідів? Чому не признавалася навіть у самі найважчі моменти життя? Боялася. Що заберуть дитину боялася. Що не зрозуміють цього вчинку, що не повірять. А потім син підріс. Як сказати йому, що ти не його матір?
Вона звела навколо себе стіну мовчання і спокути, хоча спокутувати їй було нічого.
Навпаки, доля ніби віришила випробувати її на міць, на силу, на любов. Траплялися хороші люди, але багато було погані, що нівечили її і без того не легке життя.

Неймовірно важка книга, а прочиталася за один вечір. Про долю жінки, про долю моєї країни. Не знаю, що замислила автор насправді, та Олена - це моя Україна у терновому вінку. Стражденна, змучена війнами, обезкровлена своїми ж зрадниками, скорботно схилена від важких втрат. Але разом з тим сильна і нескорена. І з надією в серці.

В.Бендюг