Каландайка. Історія Дикого Заходу України про бурштинові війни, кохання, зради і перемоги : збірка короткої прози . – Рівне, 2017. – 232с.

Колись західні туристичні путівники називали Полісся «джунглями в серці Європи» за його непрохідні ліси і щирість його людей. Зараз цю частину нашої країни згадують переважно в новинах про  нелегальне добування бурштину: перестрілки, страйки і чергові затримання корумпованих посадовців. Водночас тут вирує просте життя : шалено розбудовуються села й містечка, створюють нові родини. Схоже, Україна має свій «Дикий  Захід».

Ідея випустити збірку про український "Дикий Захід» належить Ярославу Щевичу,  одному із авторів цієї книги : « Весною, минулого року, якраз було загострення навколо каландайки (бурштинокопання) з Нацгвардією, сутичками і все таке... Тоді хтось на ФБ порівнював жителів територій, де добувають бурштин (нас) з «сєпарами», тільки ще гіршими за них. Бо ж наче й Київ і Львів поряд, а порядку і культури нема... Мене така позиція дуже здивувала, адже мало хто з цих «експертів» відвідував наш край довше ніж на час потрібний для підготовки чергового сенсаційного репортажу-викриття каландайки... Тому виникла ідея хоча б у літературній формі освітити оточуючу реальність бурштинової епохи на Поліссі для інших регіонів України і таким чином привернути увагу до Бурштинового краю і людей, які тут живуть та їхніх проблем».

Це короткі повні драматизму і поліської романтики розповіді місцевих авторів доступною мовою. Тут є добре відома трагічна «Даринка», яку написала Тата Рівна, від Богдана Логвиненка «Дорога на Захід: історія та жахи Варшавки», про кохання на бурштині – «Бурштинове кохання» написала Інна Параниця, про криміналітет у поліських лісах пише Микола Панько у своїх «Бурштинових вовках» та ще тут є багато інших оповідей.Збірка має відгук  від письменниці , лауреатки Шевченківської премії з літератури Галини Пагутяк : «Отак сто років тому галицьке село Борислав палила нафтова лихоманка. Сюди з усіх усюд прибували бідні селяни черпати ропу, а тутешні господарі, знайшовши в себе на городі кип’ячку, віддавали землю в оренду, і якщо мали голову на плечах, то їхні дружини знімали хустки і вдягали капелюшки. Називали скоробагатьків «вибушниками» - від слова «вибух», бо зі свердловини нафта фонтанувала. Та нафта скінчилась, і Борислав лежить у руїнах, ні живий, ні мертвий. А його колись називали Галицькою Каліфорнією.

І тепер от знову на американський штиб маємо поліський Клондайк – Каландайку (так називають спосіб промивання бурштину). Діти забули про школу, матері забули про дітей – усі шукають і миють бурштин, і здають його перекупникам, зрозуміло, що за безцінь, але навіть ця безцінь для місцевих – непогані гроші. У рекреаційний чи туристичний бізнес, у вирощування льону треба вкладати гроші, а тут – як пощастить».

Відтак, рівненський бурштин «увіковічений» не лише у поліцейських зведеннях, а й у художній літературі.

Запрошуємо користувачів у відділ акумуляції краєзнавчих документів та бібліографії спробувати самим пізнати, який насправді є бурштиновий край.

І.Петрук