Японська класична поезія вражає сучасного читача не лише сталістю та мініатюрністю своїх строфічних форм, блискучою майстерністю поетів давно минулих часів, глибоким ліризмом і стилістичною вишуканістю мови її поетичних творів, але й незвичним як для європейців, так і для багатьох інших народів світу дуже дбайливим ставленням японців до своєї спадщини в цілому. Із прадавніх часів до наших днів дійшли десятки тисяч віршів, збереглися імена сотень поетів – навіть тих, що запам’яталися вдячним нащадкам кількома, а той одним талановитим віршем. Серед десятків поетичних антологій, складених у період середньовіччя, лише антологія «Ман - йо-сю», що датується другою половиною VIII століття, містила 4516 віршів, написаних 561 поетом, серед яких, до речі, було 70 жінок. Мало хто з народів світу може сьогодні нарівні з японцями пишатися таким шанобливим, таким ревним ставленням до власної історії, культури, літератури. Із великою любов’ю скрупульозно переписані предками чи власноруч стародавні збірки поезій завжди були для них найціннішою сімейною реліквією, найголовнішим скарбом їхньої бідної чи багатої оселі.

Що я залишу в спадок після себе
На цій землі?
Весною – вишень квіт,
Улітку – плач зозулі десь у горах
І золото кленове – восени.

Рьокана (1758 - 1831 )