Сто років тому розпочав свою роботу Генеральний секретаріат освіти, який здійснив перші – найважливіші – державні кроки у справі українізації навчальних закладів. І хоча з висоти нашого нинішнього «польоту» ті кроки здаються дуже несміливими і вже надто поміркованими, для того часу це були справді революційні зрушення, які ми зобов’язані згадати століття потому. Тим більше, що проблеми, з якими стикнулися тодішні українізатори, неповною мірою подолані й тепер. Нинішня війна на сході країни – наслідок цього неподолання.
Треба почати з того, що насильницьке зросійщення України сягає корінням 19 століття, коли спочатку формуляром міністра освіти Російської імперії Петра Валуєва (сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 року), а потім – наказом імператора Олександра ІІ (1876 рік) у «малоруських» школах було заборонено викладання українською мовою. Чим мова не вгодила державним мужам та августійшим особам, з точки зору здорового глузду зрозуміти важко. Зате з позицій національної гордості великоросів – цілком можливо. Вони, вочевидь, убачали в українській потенційну загрозу імперським підвалинам. Тому умисно знищували усі паростки самоідентифікації українців, першим з яких є мова. Зокрема, задля цього царський уряд у 1869 та 1886 роках затвердив правила про 20-відсоткову надбавку до заробітної плати чиновників російського походження (у тому числі - вчителів), які працювали в Південно-Західних губерніях тодішньої імперії. Іншими словами – на українських землях. Причому ця спеціальна надбавка «за обрусіння краю», заради якої «русифікатори» всіх мастей залюбки їхали до України, була остаточно скасована Центральною Радою лише в січні 1918 року. Але кардинально стан речей у гуманітарній сфері це не поліпшило. Що зроблено – те зроблено. Чужинське сім’я, котрим ще за царату рясно засіяли нашу багатостраждальну землю, дало сходи та проросло життєстійким бур’яном.
Щойно в Росії сталася Лютнева революція і до влади прийшов Тимчасовий уряд, в Україні розпочався живильний процес національного відродження й повернення до свого коріння, який очолила створена у березні Центральна Рада разом із національно спрямованою педагогічною спільнотою. З одного боку, до Тимчасового уряду були одразу ж поставлені вимоги щодо українізації шкіл у країні. З іншого – цей процес стихійно розпочався «знизу», не чекаючи на будь-який дозвіл.
У березні 1917-го в Києві утворилося Товариство шкільної освіти (ТШО), на чолі якого став його організатор, відомий політичний і громадський діяч, письменник і педагог Іван Тешенко.
Про діяльність Товариства шкільної освіти, про заснування Всеукраїнської вчительської спілки і створення Головної шкільної ради, про створення Генерального секретаріату, по суті – першого українського уряду, а також про Генеральний секретаріат народної освіти можна ознайомитись в газеті «Освіта України» за 2017 рік № 27.
Кулик Н. Вони були першими / Н. Кулик // Освіта України. – 2017. – 17 липня. – С.14-15.

Підготувала бібліотекар Юшкова Н. А.