В українському законодавстві статус приватних бібліотек досі залишається невизначеним. У Законі України «Про бібліотеки і бібліотечну справу»(1995) немає поняття «приватна бібліотека». До прикладу, в Законі «О библиотечном деле в Республике Беларусь» (1995) у статті «Види бібліотек» зазначено, що до приватних належать книгозбірні, засновані фізичними і (або) недержавними юридичними особами; в аналогічному законі Республіки Македонії (2004) – що приватна бібліотека може бути створена вітчизняними чи іноземними юридичними та фізичними особами за умов і в порядку, визначеному цим та іншими законами. У «Термінологічному словнику з бібліотечної справи та суміжних галузей знань» особисту бібліотеку тлумачать як таку, що належить одній особі або одній сім’ї та задовольняє переважно індивідуальні, поодинокі бібліотечні потреби, а приватну – як бібліотеку, засновану приватною особою. Фундаментом для створення більшості великих публічних бібліотек світу слугували саме приватні зібрання видатних діячів, передані в дар або за заповітом. Приміром, основою для створення Київської міської публічної бібліотеки (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого) стала приватна бібліотека книговидавця В. Барщевського, а Державної історичної бібліотеки (нині – Національна історична бібліотека України) – церковного діяча, митрополита Київського і Галицького Флавіана. Сучасне суспільство зацікавлене, аби приватні книжкові колекції, що зберігають масиви цінних рукописів та раритетних видань, ставали загальнодоступними. Про відсутність єдиної думки щодо приватних бібліотек ви відчуєте, коли прочитаєте у статті дослідження відомих бібліотекознавців:
Лісова І. «Приватна бібліотека»: історико-термінологічний аналіз / І. Лісова // Вісник Книжкової палати. – 2019. – № 1. – С. 26-29.

Підготувала Людмила Стадницька