З наменитий вислів «революції пожирають своїх дітей» актуальний для всіх часів і народів. Революція 20 століття на теренах колишньої Російської імперії виявилась найбільш ненажерливою. І в першу чергу від канібалізму цього монстра постраждала Україна – нехай не за кількістю жертв, але за їх якістю. Бо коли під корінь викошено майже весь цвіт нації, на його місці буяє пустоцвіт. Зловісна ж усмішка долі в тому, що немало представників розстріляного українського відродження були саме дітьми революції та «згоріли» у пожежі, до роздмухування якої і самі певною мірою долучилися. Тим, хто не усвідомив своєї вини і відповідальності, було легше: не зрозумівши, у що з власної волі втрапили, вони жили надіями на відновлення справедливості , які, домішуючись до відчаю, робили його не таким уже й нестерпним. Але страшно подумати, що відчували ті, кого на шляху до гільйотини спіткало прозріння.
Коли 51-річний неголений чоловік у потертому бушлаті, в миру історик-марксист Матвій Іванович Яворський, кілька років тому вигнаний з академіків і позбавлений усіх високих посад, - з ненавистю дивився у смертоносний отвір енкаведистської гвинтівки, він жалкував лише про те, що нічого не можна змінити. А останньої миті перед очима пронеслося все життя. Чи таке вже воно було негідне?
За свою концепцію української історії Матвій Яворський заплатив своїм життям. Може, лише тому варто прочитати статтю: Кулик Н. Чужий серед своїх : злочин і кара Матвія Яворського/ Н. Кулик / Освіта України. – 2016. – № 21. – С. 14–15.

Підготувала В. Максимчук