Михайлишин О. Архітектура і містобудування Західної Волині 1921-1939 років : моногр. / О. Михайлишин. – Рівне, 2013. – 352 с.

Західна Волинь як частина історичної Волині , а починаючи з 1921 р. як адміністративно-територіальна складова Другої Речі Посполитої – Волинське воєводство, у міжвоєнний період опинилась в епіцентрі процесу кардинальних політичних, соціально-економічних, культурних трансформацій.
За кількісними та, інколи, за якісними характеристиками, збудоване у міжвоєнний період на Західній Волині суттєво відрізняється від спадщини міжвоєнного періоду в інших регіонах сучасної України.
Протягом століть історична Волинь, як і інші регіони сучасної України, була об’єктом політичних змагань держав, розташованих на південь та північ, захід та схід від її історичних рубежів.
Ризький мирний договір, укладений у березні 1921 р. остаточно закріпив кордон між Другою Річчю Посполитою та Радянським Союзом.
Західна Волинь, як одна зі східних територій («східних кресів») Другої Речі Посполитої, зосереджувала в собі чи не найскладніший комплекс проблем у соціальній, економічній, етнічній, культурних сферах, пов’язаних з необхідністю всебічної інтеграції регіону в суспільне буття держави.
Стан соціально-економічного розвитку Західної Волині безпосередньо залежав також від особливостей національної структури населення. Тут проживали українці, поляки, євреї, німці, чехи, татари та представники інших народів.
Колонізаційний характер мав східний вектор еміграції поляків – з території Великої Польщі на Західну Волинь. Підтримка державою усіх акцій, ініційованих осадниками на тлі закриття українських шкіл та перешкоджання діяльності інших національно спрямованих інституцій, сформованих за часів короткого періоду Української Народної Республіки, посилювала міжетнічну конфронтацію і була одним з чинників суспільної напруги.
Впродовж століть невід’ємною часткою етнічної мозаїки волинських сіл та містечок була єврейська національна меншина. Чеські та німецькі колоністи до 1914 р. становили незначну, але економічно потужну, частку населення міст Волинської губернії: утримували у власності частину великих підприємств, конкурували з євреями за чільні позиції у млинарстві, пекарстві, займалися ковальством, теслярством, шевством.
Росіяни демонстрували суспільну активність, спрямовану на різні соціальні групи населення Волинського воєводства, переважно в освітній та релігійних сферах. Російська національна меншина прагнула підтвердити і зберегти свою значимість в регіоні, одночасно розповсюджуючи вплив у сільській місцевості через релігію і церкву, що викликало занепокоєння у офіційної влади, а також значний спротив зі сторони українських національно орієнтованих організацій і об’єднань.
Архітектурний образ та планувальна структура міст, найважливіших з точки зору суспільно-економічного та історико-культурного значення в житті регіону і держави – Луцька, Рівного, Ковеля, Володимира-Волинського, Кременця, Дубно , – увібрали в себе риси історичних епох, крізь які ці урбаністичні утворення пройшли в процесі свого розвитку.
Виконання усіх робіт, пов’язаних з розвитком просторово-планувальної системи міст Волинського воєводства було неможливим без попереднього укладання регуляційних планів (планів забудови).
У 1930 р. «стан будинків у місті [Рівному], в абсолютній більшості маломістечкового типу – одноповерхових – дуже поганий. Переважна більшість вимагають ремонту, не говорячи вже про те, що три чверті будинків не оснащені внутрішнім санітарно-гігієнічним обладнанням».
Розвиток територій волинських міст стимулювали декілька обставин. Крім очевидних господарсько-економічних переваг, які одержували місто і передмістя внаслідок розширення міських меж, влада прагнула відкоригувати тут етнічну структуру населення, нівелюючи в такий спосіб абсолютне домінування євреїв і посилюючи вплив інших етнічних груп.
Стародавнє Дубно мало розвиватись як адміністративний та ідеологічно-культурний центр, насичений історичними пам’ятниками, уособлюючи собою одвічну твердиню польської державності на Волині. Радивилів розглядався як вигідно розташований відносно шляхів сполучення осередок регіональної торгівлі та потенційно оздоровчо-відпочинковий центр на півдні воєводства з оптимальними природно-ландшафтними умовами.
Паралельно з обмірами міст розроблялись регуляційні плани, насамперед Рівного – найбільшого міста і ділового центру Волині та Луцька – адміністративного центру воєводства.
Укладання плану забудови для Рівного – найбільшого міста Волинського воєводства мало свою передісторію і відбувалось у декілька етапів, які відобразили еволюцію містобудівного мислення міжвоєнної доби. В проектних рішеннях, закладених в плані забудови міста Рівне, простежується чітке прагнення вирішити соціально-економічні проблеми шляхом гармонізації міської тканини через максимально можливе нівелювання протиріч між державними, громадськими і приватними інтересами.
Ситуація в житловому будівництві на Західній Волині була унікальною і суттєво відрізнялась від тієї, що склалась у містах інших регіонів Польщі, а тим більше в містах Західної Європи і Радянського Союзу. Волинь не відчула навіть відлуння того промислового буму , який обумовлював високі темпи урбанізації і необхідність масового будівництва житла як у промислових центрах і великих містах інших держав і регіонів. Розвиток архітектури житла в регіоні відображав соціальне замовлення, характеризувався високим ступенем індивідуалізації проектування і будівництва, що у значній мірі відображало загальнопольські тенденції.
У волинських містах стійкість архітектурно-формотворчої традиції демонстрував «цегляний» стиль, який набув популярності в регіоні ще у 1890-х рр. Традиція такого будівництва зберігалась майже до кінця 1920-х рр. і проявлялась в архітектурі прибуткових, садибних будинків, рідше – особняків.
Необхідно відзначити стійкість національно-романтичних тенденцій в архітектурі Західної Волині продовж усього міжвоєнного періоду. Унікальною ілюстрацією вказаних процесів є забудова історичного середмістя Кременця.
Входження Західної Волині до складу Другої Речі Посполитої зумовило бурхливе зростання чисельності костелів, а також поширення дискусії на тему формування їх архітектурної образності в загальнонаціональному і регіональному контекстах.
Необхідно зауважити, що на Західній Волині не зустрічаємо «чистих» зразків необарокової, неоренесансної або неготичної течій. Архітектурні вирішення кожного з об’єктів базувались на принципах домінування або рівнозначності тих чи інших стилістичних елементів в структурі храму.
Барокові форми у поєднанні з елементами, характерними для маломістечкової світської забудови, сформували архітектурний образ найбільш раннього з волинських костелів, збудованого протягом 1921-31 рр. в Рожищі. Архітектурне вирішення костелу в Костополі, запроектованого у 1927 р. Феліксом Міхальським (будівництво розпочате у 1933 р.), представляє неоренесансну течію, доповнену бароковими елементами, в групі римо-католицьких храмів Західної Волині.
Монументальну брилу костелу в Здолбунові характеризує однобаштовий фасад, скульптурність завершення башти, невеличка підсінь – усе засвідчує аналогічність підходів до формування образу.
Чи не єдиним волинським зразком послідовного переосмислення морфологічної системи романської архітектури є костел у Радивилові , збудований у 1933-1934 рр. Архітектурне вирішення храму – унікальна і надзвичайно вдала спроба поєднати традиційну об’ємно-планувальну структуру з формотворчими прийомами архітектури конструктивізму.
В архітектурі дерев’яних храмів Західної Волині міжвоєнної доби особливо рельєфно відображені пошуки самобутнього образу православної святині – насамперед, як свідчення нового етапу розвитку Церкви в регіоні, меншою мірою – як ознаки самоусвідомлення українського етносу окремою нацією. Стилістика мурованих церков Західної Волині 1920-30-х рр. також відзначається широким ареалом стилістичних та формально-композиційних впливів. Архітектурне вирішення більшості об’єктів загалом було результатом використання в процесі конструювання образу композиційних принципів, способів поєднання форм і деталей, характерних для класичних архітектурних стилів. Десятки нових храмів, які будувались наприкінці 20-х і протягом 30-х років минулого століття, несли на собі виразний відбиток неросійської стилістики, яка сприймалась у волинському соціумі як символ духовного зв’язку з минулим.

Достатньо показовим в цьому контексті було проектування і будівництво протягом 1928-32 рр. нової дзвіниці при Воскресенському соборі в Рівному. Результатом паралельного розвитку двох напрямів традиційного храмобудування регіону – власне волинського та адаптованого неросійського – стало спорудження декількох церков, в архітектурному образі яких синтезовані композиційні прийоми та елементи, притаманні обом: висока дзвіниця передувала хрестоподібному бо тридільному об’єму у форму «корабля» з низькою гранчастою банею над нефом ( дерев’яна церква у Малих Дедеркалах , муровані у Новому Кокорові (Тернопільська обл.), у Козині (Рівненська обл.) , Любешові (Волинська обл.).
Особливе місце в процесі кристалізації архітектурного образу нового православного храму для міжвоєнної Волині посідає творчість С. Тимошенка . Кожний з храмів, збудованих за його проектами в регіоні, підтверджує прагнення поширити на території Західної Волині створений архітектором універсальний обрах храму-символу, що втілював національну ідею в архітектурі. Модерністичні тенденції в архітектурі волинських церков С. Тимошенка очевидні у підкресленій монументальності, масивності, лаконічності нижньої частини об’ємів, сухуватій геометричності брил та форм віконних прорізів. Водночас, навіть модернізуючи образ церковної будівлі, архітектор не втрачає нагоди підкреслити зв’язок з архетипом – житловим будинком, від якого бере початок кожен український храм. Такий смисловий зв’язок відчутний в усіх волинських об’єктах цієї групи авторства С. Тимошенка.
Розбудова парафій євангелічно-лютеранської Церкви у міжвоєнну добу , до якої належало в абсолютній своїй більшості німецьке населення Західної Волині, а також частина чеської національної меншини, була спрямована на збереження власної релігійної і культурної автономії. Архітектурне вирішення храмів, споруджуваних кожною з меншин, мало деякі відмінності і спільні риси.
Різноманітні варіації, незалежно від матеріалу будівництва – цегли чи дерева, представляють кірхи у Володимирі-Волинському, Городищі, Дубно, Завітному, Маринкові, Олешкевичах, Рівному. Архітектурні вирішення євангелічно-лютеранських храмів засвідчували спадкоємність традицій і прагнення німецької та чеської етнічних груп підкреслення релігійної ідентичності у волинському мультикультурному просторі.
Архітектура Західної Волині 1921-1939 років – унікальне соціокультурне явище вітчизняної історії , в якому відобразились суспільні устремління епохи і внутрішні проблеми регіону.